За віконцем весна розквітала,
Хмари повнились першим дощем.
Я стояв і нарізував сало
Величезним кухонним ножем.
Ніж ходив у руках методично
І чомусь уявилось мені
Безневинне таке й симпатичне
Ніжне тіло тієї свині.
Пролетіло життя, як хвилина,
Добрим словом ніхто не зігрів.
Що ти бачила, бідна скотино –
Лиш корито та засраний хлів.
І тоді як, обрікши на муки,
Хтось встромив тобі в серце ножа,
Ти збагнула, що люди — тварюки,
І твоя відлетіла душа.
Ти далеко тепер, моя бджілко,
У своїм, у свинячім раю…
Я на ж на кухні сиджу, п'ю горілку
І тебе потихеньку жую.
Я не злодій, не кат, не злочинець,
В мене друзі, робота, сім'я.
Та який же я, блять, українець,
Якщо сала не їстиму я!