Павло Тичина
ЄВРЕЙСЬКОМУ НАРОДОВІ
Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха:
в цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, –
я хочу силу, силу оспівать –
безсмертну, вічну силу твого духа!
Вона родилась ще давно – тоді,
як був ти нерозсіяним і цілим.
Буяли в тобі сили молоді!
І розцвітав цвітастий шлях, як килим...
Та ось підкрався ворог – і в біді
ти голубом забився сизокрилим.
Ах, голуб, голуб!.. Образ він душі
твоєї був колись...Але як стався
той злам, коли і ниву й спориші
тобі стоптали й ти не покорявся
врагу, а кинув поклик «сокруши!» –
то образ голуба на сокола змнявся.
О, скільки раз в середньовіччі ти
скорятись не хотів ні королеві,
ні героцогам! Й було не страшно йти,
коли звучали голоси сталеві
і Ібн Габірола з темноти,
і Езри, й Іуди – мужнього Галеві!
А в дев’ятнадцятий суворий вік –
ой, скільки від царів ти настраждався!
«Єврей? – сміялись: – це ж не чоловік
і не людина». І в колючках слався
твій шлях, – і шлях, здавалось, вже заник...
Аж тут Шолом-Алейхем засміявся!..
Цей сміх, мов нерозгризений горіх,
все на царів котивсь, котивсь... Лиш згодом,
як розкотився він по стежках всіх
далеко й опинився між народом, –
царі тривогу вдарили. Та тих
не вбить, в яких життя кипить підсподом...
Але ж на Заході! – твої брати
і сестри в кігтях звіра-людоїда
ще тяжко мучаться. О, де знайти
тих слів, щоб висловить: яка огида
проймає нас до нього! Не гніти,
проклятий! Правда встане вогневида!
Вона поборе! Правда вже встає!
І там, де греки, серби і хорвати,
виковується гнів. Вже виграє
сурма для помсти. Доки ж, доки ждати?
Чи мо хай душогуб усіх уб’є? –
Повстанцям час до битви вирушати.
Й повстанці йдуть, в стратегії своїй
то появляються, то в ліс зникають...
Кипи, наш гнів, грозою пломеній
за дике гетто у Європі! Знають
хай німчики, що є відплата: – Стій!
По всьому світу грози наростають...
І ми – під переблиски блискавиць,
під грім тих гроз народів – тяжкість грузу
з євреїв скинемо. Доволі ниць
лежати їм! Доволі мук і глузу
дурного Гітлера! Залізна міць
підниметься з Радянського Союзу!
Ми чуєм із Європи плач: Рахіль
за дітьми за своїми тужить, - мати
вбивається... Ах, сльози ці і біль
в віках обвинуваченням звучати
проти німоти будуть! Їй як сіль
в очах єврей. Ну, що на це сказати?
Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха:
В цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, -
я хочу силу, силу оспівать, –
безсмертну, вічну силу твого духа.
1943
ЄВРЕЙСЬКОМУ НАРОДОВІ
Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха:
в цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, –
я хочу силу, силу оспівать –
безсмертну, вічну силу твого духа!
Вона родилась ще давно – тоді,
як був ти нерозсіяним і цілим.
Буяли в тобі сили молоді!
І розцвітав цвітастий шлях, як килим...
Та ось підкрався ворог – і в біді
ти голубом забився сизокрилим.
Ах, голуб, голуб!.. Образ він душі
твоєї був колись...Але як стався
той злам, коли і ниву й спориші
тобі стоптали й ти не покорявся
врагу, а кинув поклик «сокруши!» –
то образ голуба на сокола змнявся.
О, скільки раз в середньовіччі ти
скорятись не хотів ні королеві,
ні героцогам! Й було не страшно йти,
коли звучали голоси сталеві
і Ібн Габірола з темноти,
і Езри, й Іуди – мужнього Галеві!
А в дев’ятнадцятий суворий вік –
ой, скільки від царів ти настраждався!
«Єврей? – сміялись: – це ж не чоловік
і не людина». І в колючках слався
твій шлях, – і шлях, здавалось, вже заник...
Аж тут Шолом-Алейхем засміявся!..
Цей сміх, мов нерозгризений горіх,
все на царів котивсь, котивсь... Лиш згодом,
як розкотився він по стежках всіх
далеко й опинився між народом, –
царі тривогу вдарили. Та тих
не вбить, в яких життя кипить підсподом...
Але ж на Заході! – твої брати
і сестри в кігтях звіра-людоїда
ще тяжко мучаться. О, де знайти
тих слів, щоб висловить: яка огида
проймає нас до нього! Не гніти,
проклятий! Правда встане вогневида!
Вона поборе! Правда вже встає!
І там, де греки, серби і хорвати,
виковується гнів. Вже виграє
сурма для помсти. Доки ж, доки ждати?
Чи мо хай душогуб усіх уб’є? –
Повстанцям час до битви вирушати.
Й повстанці йдуть, в стратегії своїй
то появляються, то в ліс зникають...
Кипи, наш гнів, грозою пломеній
за дике гетто у Європі! Знають
хай німчики, що є відплата: – Стій!
По всьому світу грози наростають...
І ми – під переблиски блискавиць,
під грім тих гроз народів – тяжкість грузу
з євреїв скинемо. Доволі ниць
лежати їм! Доволі мук і глузу
дурного Гітлера! Залізна міць
підниметься з Радянського Союзу!
Ми чуєм із Європи плач: Рахіль
за дітьми за своїми тужить, - мати
вбивається... Ах, сльози ці і біль
в віках обвинуваченням звучати
проти німоти будуть! Їй як сіль
в очах єврей. Ну, що на це сказати?
Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха:
В цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, -
я хочу силу, силу оспівать, –
безсмертну, вічну силу твого духа.
1943
11 лет назад #
Борисыч 11 лет назад #
К П.Тычине всегда относился презрительно и не понимал, зачем не на Рейне, не на Марне, в МТС везут типографии.
Сейчас в связи с майданом вспомнил его стихотворение и залез в поисковик. Стало стыдно и обидно за Украинскую литературу, за то, что у неё такие школьные учителя.
11 лет назад #
Борисыч 11 лет назад #
Рыков 11 лет назад #+1
Кто за шо, а мы за мыр!"
Павло Тичина.
Лучше зъисты кирпичину,
Чем читать Павла Тычину.
Борисыч 11 лет назад #
Рыков 11 лет назад #
Павло Грыгорыч - лауреат сталинской премии, член ВКП(б), депутат Верховной Рады УССР, министр обрезовання УССР, Герой Согциалистического Труда и прочая и прочая и прочая.
Да он и есть - режим! Говорят не принял Хрущевскую оттепель.
На майдане возле церкви
Революция идёт.
— Где чабан? — толпа взметнулась, —
Он повстанцев поведёт!
укр.
На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули, —
за отамана буде.
Яму выроем большую
Для буржуев —
Всех буржуев
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
укр.
Тож нехай собі як знають
Божеволіють, конають, —
Нам своє робить:
Всіх панів до дної ями,
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
Борисыч 11 лет назад #
С первого стишка моё прозрение и началось.